Про перемогу та її батьків, або хто і як звільняв Деражне від німців та їхніх прислужників

31.01.2019 - Володимир Шабаровський

Кажуть, що в перемоги багато батьків, а поразка – завжди сирота. Ніхто не знає, які радянські військові частини віддали Деражне в 1941 р. німцям, проте і старе і мале в цьому селі повідомить, що в 1944 р. його визволили тувинські добровольці. Чи так було насправді?

У 1969 р. в центрі Деражного встановили меморіальну дошку з написом: «1 лютого 1944 року село Деражно визволено від німецько-фашистських загарбників тувинськими добровольцями на чолі з капітаном Кечил-оолом». Та чи могли дві сотні кіннотників звільнити від ворога населений пункт, названий в усіх воєнних документах сильно укріпленим оборонним об’єктом, який захищали танки і самохідні гармати, а гітлерівських солдатів налічувалося за окремими даними до півтори тисячі? Звісно, що ні.

Тому в перемоги знайшлися ще «батьки», і згодом на тому самому місці було встановлено іншу таблицю, яка засвідчувала, що 31 січня Деражне визволили бійці 1-го та 4-го (тувинського) ескадронів 31-го гвардійського Кубансько-Чорноморського полку. На жаль, і тут не все гаразд із справжньою історією, бо проігноровано роль інших підрозділів.

75 років тому від німців Рівненщину визволяли війська правого крила 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна. Деражне, як і Рівне, було визволене в ході Рівненсько-Луцької наступальної операції, що відбувалася з 27 січня по 11 лютого 1944 р. Вирішальна роль в ній відводилася 13-й армії генерала М. Пухова.

На той час уже було звільнено велику частину нашої області, фронт проходив по лінії Степань – Підлужне – Костопіль – Тучин – Гоща – Славута − Шепетівка. Січень 1944 р. був незвично теплим. Стояла відлига, температура повітря сягала до 10 градусів тепла, йшли дощі.

Наступ на ворога відбувався у двох напрямках: 24 та 76-й стрілецькі корпуси наступали з району Тучина і Гощі на Рівне, а 1 та 6-й гвардійські кавалерійські корпуси мали рухатися через Сарни на Ковель. 27 січня 1944 р. після артилерійської підготовки стрілецькі корпуси пішли в наступ і прорвали оборону ворога східніше від Рівного. У цей час 121-а гвардійська стрілецька дивізія 76-го корпусу, яку очолював генерал-майор Л. Червоній, визволила від гітлерівців села Головин та Берестовець. Саме тут у бою 29 січня прославився лейтенант В. Сидоров, ім’я якого добре відоме в нашому районі. 181-а стрілецька дивізія 76-го корпусу вела бої на лінії Великий Стидин−Вулька Жалинська (тепер Волиця) −Жалин. 29 січня ця дивізія спинилася в районі Злазного, її штаб стояв у Золотолині.

На ковельському напрямку кавалерійські корпуси, перейшовши мостами в районі Степаня і Городця через Горинь, рухалися вільною від ворога територією аж до Стиру, на протилежному боці якого закріпилися гітлерівці. У ніч проти 28 січня 6-й корпус генерал-лейтенанта С. Соколова зайшов у район Чорторийська, а тоді різко повернув у напрямку Клеваня, щоб зайти в німецький тил і підтримати головні сили, які наступали на Рівне зі сходу.

Саме цей 6-й гвардійський кавалерійський корпус і звільняв від німецьких військ Деражне. У його складі діяла 8-а гвардійська кавалерійська дивізія під командуванням Д. Павлова. 29 січня 1944 р. вона перебазувалася в район Великий Мидськ − Липне − Великий Стидин. При цьому 29-й гвардійський кавалерійський полк після бою зайняв Липне Волинської області, 33-й гвардійський кавалерійський полк без бою зайняв Великий і Малий Стидин, 31 і 140-й гвардійські полки також безперешкодно розташувалися у Великому та Малому Мидську.

О 4-й год. ранку 30 січня головні сили 8-ї гвардійської кавалерійської дивізії вирушили в похід на Деражне. До рубежу Пендики (колонія біля Деражного на межі з Цуманським лісом) − Яловиця (колонія біля Ганнівки) вони рухалася похідними колонами. Подальший рух був припинений артилерійсько-мінометним та рушнично-кулеметним вогнем ворога, і дивізія розгорнулася в бойові порядки. Штаб дивізії розташувався в Пендиках. Увечері 30-го січня сюди перемістився і штаб 6-го корпусу.

29-й гвардійський кавалерійський полк, що рухався в авангарді 8-ї гвардійської кавалерійської дивізії приблизно об 11 год. 30 січня вийшов на край лісу північніше від Скреготівки (село Волинської області за 2 км від Деражного). Ворог зустрів його артилерійським і мінометним вогнем. Кавалеристи спішилися і вступили в бій. За короткий час противник був розгромлений, і кавалеристи підійшли під Деражне.

Приблизно в той самий час, коли почався бій за Скреготівку, 33-й гвардійський кавалерійський полк зав`язав бій за Яловицю і вибив звідти ворога. У Постійному перебувало близько батальйону німців, але 33-й гвардійський кавалерійський полк вибив їх і звідти, майже без втрат зайнявши село до 13 год. 30 хв. Гітлерівці відійшли на Деражне і Бичаль. Приблизно о 14 год. 50 хв. кіннотники зайняли колонії Анелівку (тепер Ганнівка) і сусідню Домбрівку. Звідти два ескадрони 33-го полку вирушили на Деражне.

На підступах до Деражного ворог чинив одчайдушний опір. Готуючись до оборони, гітлерівці встигли побудувати тут добре укріплені вогневі точки, траншеї на повний зріст з ходами сполучення. О 14-й год. в наступ пішов 31-й полк, зокрема 1-й ескадрон старшого лейтенанта Хафіза Ахмеджанова, підсилений 3-м взводом старшого лейтенанта Сата Монгуша з 4-го тувинського ескадрону. Вони мали дві 45-міліметрові гармати. За спогадами Х. Ахмеджанова, тувинці атакували ворога в кінному строю. Натомість росіяни коні ставили в безпечному місці і йшли в атаку пішими лавами.

О 15-й год. 140-й гвардійський артилерійсько-мінометний полк гвардії майора С. Жандарова трьома батареями набрав бойового порядку в районі колоній Поруб, Пеньки та Михайлівка (північ та північний захід від Деражного) з наміром підтримати дії 31-го полку. Документи свідчать, що ці батареї подавили вогонь трьох 105 мм гармат, 4 станкових і 3 ручних кулеметів, знищили понад 100 ворожих солдатів і офіцерів.

О 16-й годині ворог підтягнув багато піхоти на автомашинах, 11 танків і перейшов у контратаку, використовуючи також гармати і міномети. Без підтримки артилерії радянським частинам неможливо було б їх здолати. Заходила ніч, ішов дощ, зходу Деражне взяти не вдалося.

У цю пору надійшла шифротелеграма зі штабу 13-ї армії з вимогою прискорити розгром ворога, щоб опанувати Рівне і Луцьк не пізніше 31 січня. Командир дивізії Д. Павлов наказав прискорити взяття Деражного. 33-й полк відповідно до наказу мав вийти з бою і наступати через Клевань на Рівне. Проте офіцер зв`язку, що передавав наказ, по дорозі зі штабу потрапив у болото і затримався, тому 33-й полк, замість вийти з бою, і далі наступав на містечко.

Опівночі 31-й гвардійський кавалерійський полк ввірвався на північно-західну околицю Деражного. Просувався і 33-й полк, його підтримувала одна батарея 140-го гвардійського АМП, яка знищила одну 105 мм гармату і дві вогневі точки противника. Нарешті опір ворога було подолано. Це сталося 31 січня 1944 р. близько 3 год. ночі. Розбиті німецькі частини відступили в напрямку Клеваня, підриваючи за собою мости і залишаючи ар’єргардні групи.

Тили 8-ї гвардійської кавалерійської дивізії прикривала ще одна 8-а дивізія, а саме 8-а Далекосхідна кавалерійська дивізія. До вечора 31 січня обидві дивізії і штаб корпусу покинули займані позиції і вирушили на Клевань.

Який же радянський підрозділ першим вступив у Деражне? У кожного з них своя версія. Крім згаданих, є свідчення, що це був 2-й ескадрон гвардії лейтенанта О. Коноваленка з 31-го гвардійського кавалерійського полку. На околиці містечка кіннотники спішились і почали штурм ворога. В ході першої атаки кавалеристи зайняли траншеї на околиці і стали розвивати наступ. Слідом за 2-м ескадроном в бій вступили основні сили полку, а одними з перших на вулиці Деражного ввірвалися солдати 1-го взводу 2-го ескадрону 16-го окремого гвардійського дивізіону протиповітряної оборони під командуванням гвардії лейтенанта В. Артамонова. Цей ескадрон взаємодіяв з 33-м гвардійським кавалерійським полком, він знищив близько 70 ворожих солдатів і офіцерів, подавив вогонь 6 вогневих точок противника і однієї полкової гармати.

Уточнити всі обставини боїв нам уже ніколи не вдасться, проте можемо впевнено сказати, що «батьками» радянської перемоги в Деражному є не лише згадані на меморіальній дошці 1-й ескадрон Х. Ахмеджанова та 4-й ескадрон Тулуша Кечил-оола. «Батьки» перемоги – це 29, 31-й (не лише його 1-й і 4-й ескадрони), 33-й гвардійські кавалерійські полки, 140-й гвардійський артилерійсько-мінометний полк, 16-й гвардійський окремий дивізіон ППО. Крім них, до авторів перемоги слід віднести ще й 13-й окремий гвардійський взвод хімічного захисту 8-ї дивізії, 47-й окремий корпусний мінометний дивізіон та ін. Сприяла перемозі 8-а Далекосхідна дивізія. Про участь 33 та 140-го полків у звільненні Деражного від гітлерівців згадував в одній зі своїх публікацій і невтомний дослідник боїв за Деражне Я. Войцешко. Це чомусь залишилося непоміченим.

Тувинські добровольці складали лише невеликий відсоток тих, хто звільняв Деражне від гітлерівців. Тувинців загинуло троє, з них один офіцер − Сат Монгуш Енагрей. Крім нього, 31-й полк втратив ще 18 бійців, у т. ч. одного офіцера, Архипенка Івана Васильовича. Було вбито і командира батареї 140-го гвардійського АМП Яковицького Федора Яковича. Про цих «батьків перемоги» забуто. Забуто навіть і про їхні підрозділи.

Після звільнення Деражного німецькі сили виявилися оточеними: спереду на них наступала 181-а стрілецька дивізія, з правого флангу за Горинню територію контролювала 121-а гвардійська стрілецька дивізія, розрив між ними заповнювали партизани С. Малікова. Виходячи з оточення, гітлерівці 1 лютого повторно зайняли Деражне, але довго тут не затрималися. Покидаючи містечко, одна з груп противника зіткнулася з червоними партизанами з’єднання В. Бегми. Зав’язався бій, гітлерівці повернулися в Деражне, а другого дня вирушили на Цумань. Дорогою туди пройшло до 100 автомашин, до 15 тисяч піхоти і 15 важких танків. Звідси можемо уявити, які сили протистояли червоній армії на цій ділянці фронту. Їх було розгромлено пізніше.

Що ж до згаданих у заголовку цієї статті гітлерівських прислужників, то були це зовсім не українці, на яких полюбляє грішити російська історіографія. Зокрема, на рубежі Цумань − Скреготівка – Деражне − Яловиця − Постійне радянським військам протистояли латиський батальйон і 37-й поліцейський козачий полк, що на 90% складався з росіян. Лише в одному батальйоні цього полку налічувалося до 700 солдатів. Крім них, Деражне обороняла рота німців і артилерійський дивізіон. Лісові дороги патрулювали групи німецьких прислужників по 5−10 чоловік і козачі роз’їзди.


Участь у визволенні Деражного брало набагато більше підрозділів Червоної армії, ніж зазначено на цій меморіальній дошці.

Публікації