Світіть, як зорі, Україні (до 100-річчя битви за Костопіль)

15.02.2019 - Анатолій Карп’юк, краєзнавець

Після жорстоких боїв із більшовицькою навалою уряд Української Народної Республіки змушений був покинути Київ і перебратися до м. Рівне, яке і стало тимчасовою столицею, бо на Волинській землі ще зберігалася українська влада.

Головний отаман Симон Петлюра командувачем військ призначив генерал-хорунжого Олександра Греківа. Як досвідчений полководець, він одразу взявся на Рівненському Поліссі за підготовку до контрнаступу. І вже із 17 лютого 1919 року запеклі бої розпочалися на підступах до містечка Олександрія, в результаті чого залізнична станція і містечко були визволені. А з 20 лютого наступ продовжився на Сарненському напрямку. Однак після дводенної битви за місто Костопіль петлюрівські війська відступили перед переважаючими силами ворога. Та вже 24 лютого наступ поновили по всьому фронту. І в результаті блискуче проведеної операції більшовики зазнали нищівного розгрому.


Генерал-хорунжий Олександр Греків.

У бою за Костопіль 24 лютого потрапило в полон 2125 червоноармійців, здобуто величезну кількість зброї та різної амуніції (21 вагон), 30 гармат і 70 самострілів, навіть один бронепотяг, 64 вагони харчів тощо. Вороги суверенної України втратили командира 22-ої дивізії запеклого шовініста Шестоп'ятова, 50 інших командирів і комісарів, 400 червоногвардійців. За спогадами учасників битви, в полоні опинилися цілі батальйони разом із штабами.

Шлях на північну частину Рівненщини був відкритий. Розвиваючи наступ, українські війська звільнили від більшовиків Березне, Моквин, Немовичі, Малинськ, а також важливий залізничний вузол на Поліссі Сарни, де місцеве населення радо зустрічало своїх визволителів.

Однак не обійшлося в ті далекі тривожні часи без людських жертв. У бою за Костопіль героїчною смертю полягло чимало вояків Армії УНР. Майже три десятки їх поховали з великими почестями на території Св.-Олександра Невського храму. До наших днів збереглася братська могила, яка нагадує нам про те, що тут вічним сном сплять ті, котрі не щадили свого життя у боротьбі за незалежність України.

Про ці події розповідає дочка полковника Івана Олександровича Лиходька Галина Швед (у заміжжі). Її батько, уродженець Харківщини, в період визвольних змагань воював у лавах армії Симона Петлюри. Мстив за вбитих своїх батьків і молодшого брата, боровся за незалежність України:

«Батько мій, – пише дочка, – з боями відступав під навалою більшовиків. Із його розповідей знаю, що він бився з більшовиками під Костополем. А з газети вичитала про такий епізод: козаки під Костополем потрапили під перехресний вогонь, і полковникові Лиходьку з великими труднощами вдалося вивести їх з-під обстрілу. Проте близько тридцяти чоловік загинуло. Згодом на їх могилі було поставлено пам'ятник. Стояв він до 1939 року. Совіти його зняли, постамент зруйнували. Батько неодноразово водив мене і мою сестру на місце поховання козаків, де ми клали квіти».


Полковник Іван Лиходько (крайній зліва)

ДОВІДКА. Іван Лиходько народився в заможній сім'ї на Харківщині. Навчався у Петербурзькій академії. Боровся в лавах Армії УНР. Емігрував до Польщі. Не знаючи польської мови, бідував. Згодом був прийнятий на роботу бухгалтером.

Жив деякий час у Камінь-Каширську на Волині. Там одружився з такою ж патріоткою, як і сам. Вони в К.-Каширську заснували «Просвіту». Полякам не до душі була їхня діяльність, і вони звільнили з роботи Івана Лиходька. Родина переїхала жити в Любомль, а згодом – до Костополя, де він працював керівником кооперативу, а за «перших совєтів» – бухгалтером у дорожному відділі. На початку німецько-радянської війни взявся, за словами дочки, організовувати «Костопільську Січ». Керував трьома сотнями. Був німцями заарештований. Сидів у Рівненській тюрмі. Через місяць його звільнили. Незабаром фашисти знову заарештували. А коли випустили, то опинився у Луцьку.

Загинув за нез'ясованих обставин у 1943 чи 1944 р.

У народній пам'яті

Анастасія (по-домашньому Тетяна) Данилівна Трофимчук (дівоче прізвище – Шелосюк), з якою довелося розмовляти ще в 1997 році (а їй тоді йшов 85-ий), розповідала, що церква і приміщення школи були побудовані на землі її діда – Артема Колесника, який віддав частину городу для благородної справи. Тривалий час потім він жив у сторожці при Костопільському храмі, доглядав його.

Анастасії Шелосюк, семирічній дівчинці, запам'ятався похорон загиблих козаків у 1919 році. «Привезли тіла героїв возами і захоронили біля Свято-Олександра Невського храму.

Якийсь чоловік, звертаючись до підлітків, присутніх на похороні, казав: «Приходьте, діточки, і кладіть квіточки, бо то наші хлопці лежать». Пам'ятник був поставлений з іваново-долинського базальтового каменю в 1925 році».

Згодом ми зустрічалися з її дочкою Ганною Іванівною. Вона дещо доповнила до попередньої розповіді матері. Розказала, що до 1933 р. церква була невеличкою. Прибудували, розширили її у 1933 р. Вінчалася в ній її мати. Хоча ходила мати до школи тільки один рік, але любила читати книги, співала в церковному хорі. З 12-ти років відвідувала хату-читальню «Просвіти». Знала відомих на Волині лікарів-патріотів Рощинських – Петра і Ганну.

* * *

Стисло передаємо зміст спогадів Антона Жданюка, котрий за радянських часів зазнав жорстоких репресій за щиру любов до України. Узимку 1946 року третьокурсники Костопільського педучилища (він тоді був на 2-му курсі) вирішили відзначити пам'ять героїв України, що загинули під Костополем у битві з більшовиками 1919 року і вічним сном спочивають біля стін Свято-Олександра Невського храму. Патріотично налаштовані хлопці та дівчата із сосни та барвінку сплели вінок і таємно вночі поклали на братську могилу. Крім цього, на видних місцях порозклеювали листівки антирадянського змісту з дошкульною, в'їдливою карикатурою на «батька народів» Сталіна. Вчинок студентів виявився громом серед ясного неба. Адже це сталося напередодні виборів до Верховної Ради СРСР. Одна така листівка була прикріплена навіть на газетній вітрині у міському парку.

Гуртожиток педучилища знаходився майже на перехресті вулиць 1-го Травня і Нової. П'ятеро хлопців із одної кімнати пішли на заняття і в парку побачили листівку… Емгебісти тоді не натрапили на тих, хто її приклеїв. І тільки через деякий час один із колишніх студентів видав себе та обмовив Антона Жданюка, хоча той не був причетний до названої вище акції. Обіцяли, що покараний не буде, коли видасть інших. Однак йому не вдалося уникнути репресії: дали «двадцятьп'ятку», Антонові – «десятку».

* * *


За спогадами старожилів, базальтовий пам'ятник «доблесні» чекісти перенесли із братської могили на територію свого управління по вул. Коперника і прикопали – заховали від людського ока. І тільки в 1990 році українські патріоти відшукали його і поставили на місце. Звичайно, органи радянської влади не могли допустити, аби на пам'ятнику був вибитий тризуб – князівський знак Володимира Великого, символ незалежності України.

Ось цей напис:
«29 козаків Української Армії полягли в боротьбі за Волю, Соборність і Незалежність України в лютому 1919 р.»

Нижче, на п'єдесталі, читаємо промовисті патріотичні слова:
«Благословенні будьте нині, і прісно, і вовіки віків!
Світіть, як зорі, Україні.
»

На зворотньому боці пам'ятника – рядки із Шевченкового вірша «Заповіт»:
«В сім'ї вольній новій
не забудьте пом'янути.
»

Тепер кожного року, в лютому місяці, до цього святого місця приходять і приїжджають українські патріоти, щоб покласти квіти і низько уклонитися борцям за волю України.

Публікації