У Костополі вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні, полеглих учасників антитерористичної операції на Сході України та вояків Армії УНР, котрі поклали голови за визволення міста від більшовиків у лютому 1919 року

21.02.2019 - Олександр Никончук

На заході були присутні очевидці лютневих подій на Майдані у лютому 2014 року, матері загиблих героїв-земляків, керівництво району, громадськість.

У списках Героїв Небесної Сотні є ім’я Валерія Опанасюка, котрий народився в селі Дюксин Костопільського району. Він був гідним патріотом своєї держави, мав активну життєву позицію. Перебував на Майдані взимку 2013-2014 рр. Загинув від кулі снайпера 20 лютого 2014 року, захищаючи незалежність та європейський вибір України. У нього залишилося п’ятеро дітей. Доньці Валерія Опанасюка, Ангеліні, тоді було 11 років. Ось як вона згадує свого тата сьогодні.

Ангелін Опанасюк, донька Героя Небесної Сотні Валерія Опанасюка: «Мій тато загинув за майбутнє України»:

– Після смерті тата моє життя стало зовсім іншим. Перших два роки ми жили як зомбі, бо не бачили ні радості, ні сенсу життя. Перед нами постало лише одне запитання: «Як жити далі?». Насправді були дуже важкі періоди. Але все змінилося, ми навчилися жити по-новому, жити без нього.

Чим більше минає часу від його смерті, тим менше я пам‘ятаю дрібниці. Трьома найкращими його рисами були: доброта, мудрість та любов до ближнього. У нашій сім’ї було правило: якщо додому приходить гість, в першу чергу його потрібно нагодувати. І не важливо – друг це, чи ворог – це могла б бути зовсім незнайома людина. Він міг зняти з себе сорочку, коли бачив, що інший має потребу в ній. Навіть його рідна сестра розповідала, що він не був скупим із самого дитинства, хоча був розбишакою у школі. Батько не мав ворогів, зі всіма намагався знаходити компроміс. Був хорошим порадником, адже знав, як діяти в тій чи іншій ситуації, до його думки завжди прислуховувалось багато людей. Надзвичайний патріот, був активним діячем за часів Помаранчевої Революції. По телевізору в нашому домі завжди йшли новини, а не плаксиві фільми. В сім‘ї була приповідка: «Якщо ви чуєте новини, значить тато вдома». Серед дітей в нього не було улюбленців, всіх любив однаково, та й різки не шкодував, кожен отримував по заслузі. «Якщо провинився, повинен понести відповідальність», – казав він!

На Майдані був із 1 грудня 2013 р., коли ще зібралося близько мільйона людей у Києві. Вдома його не можливо було втримати, коли бачив по телевізору, як б‘ють студентів. Розповідав багато цікавого, коли приїжджав додому. Майдан для нього був другою домівкою. «Там особлива атмосфера, ти як приїжджаєш туди, відчуваєш єдність, – казав він, – там не лише українці, а й люди інших національностей. Без слів ми розуміємо бажання та сенс Майдану. Ти приходиш і робиш те, що потрібно. Тебе ніхто не просить, але ти стаєш і робиш...» Остання наша розмова була 19 лютого:

– Тату, а Януковича вже не буде наступного року?

Сміючись відповідає:

– Доцю, його вже в цьому році не буде.

Наступного вечора мама плачучи до когось говорить по телефону:

– Ви розумієте, що в мене 4 дітей?! Як я буду далі?

Тоді я запитаю:

– Мамо, з татом щось сталось, його поранили?

– Доцю, тата вбили… Його більше немає…

Я не розуміла чому, для чого, в голові було багато запитань, на яких відповідей не було. Я ще не розуміла нічого, мені хотілося вірити, що це все жарт, що скоро тато прийде та скаже, що це хтось щось наплутав, та тато не приходив. Два дні я його чекала, думала ось-ось з хвилини на хвилину прийде, але побачила я його в неділю, 23 лютого, біля дому в домовині. Гіршого очікувати не можна було. Менші брати та сестра, нічого не розуміли, навіть не плакали, адже Артему тоді було 3 роки, Софійці – 4, а Іллі – 6. Мені було 11, але я пам‘ятаю все. Я до останнього була біля мами в той час, як дітей завезли додому. Артемко ще в драмтеатрі постійно запитував: «Мамо, в тата вава? А чому він лежить?».

Чотири години ми були в драмтеатрі, люди приходили подякувати героям, на майдані зібралося багато людей. До того дня такої кількості народу я ніколи там не бачила. Приходили незнайомі люди, плакали, кричали, а для мене це все було, як в тумані. До кладовища в катафалку ми їхали годину. Велика кількість людей йшла за автобусом, та вигукувала: «Герої не вмирають! Герої не вмирають!»

Сумно згадувати ті події, але я горджуся татом. Він – мій ГЕРОЙ! Я дякую йому за те, що він був одним із тих, хто дав початок новій історії та залишив глибокий слід у наших серцях!

Хвилиною мовчання усі присутні вшанували світлу пам’ять Героя Небесної Сотні Валерія Опанасюка та Героїв-земляків, полеглих у боях за свободу, територіальну цілісність України в Донецькій та Луганській областях – Руслана Салівончика, Віталія Ставського, Сергія Головчака, Романа Пиясюка, Володимира Жука, Олександра Мацюка, Юрія Ткачука, Олексія Кондратюка, а також Січових стрільців, полеглих від московсько-більшовицьких загарбників та всіх патріотів, які віддали своє життя за незалежність України.

По завершенні заходу костопільчани біля меморіалу «Герої не вмирають» об’єдналися у спільній молитві за загиблими.

Цього ж дня було звершено панахиду на могилі 29 вояків Армії УНР, котрі загинули в бою з більшовиками у лютому 1919 року за визволення станції м. Костопіль.

Публікації