Герої – не вмирають

16.04.2019 - Лідія Рибенко, член Національної спілки письменників України

У Костопільському районному будинку культури відбулася презентація роману відомого костопідьського письменника Святослава Праска «Сотенний лис». Щойно видану книгу, яку доставив у Костопіль письменник та видавець Володимир Шовкошитий, видано у видавництві «Український пріоритет».

У своєму новому романі «Сотенний Лис» відомий український письменник Святослав Праск, автор патріотичних романів-трилогій «Здобути або не бути» і «Столочене жито», знову торкається такої болючої і неперебутньо, на жаль, актуальної теми для українців – боротьби нашого народу за незалежність, цього разу описуючи героїчне життя легендарного повстанського командира, сотенного Георгія Юрченка – «Лиса», котрий зі своїми побратимами діяв упереваж на теренах рідної Костопільщини.

Талановитий оповідач тримає в напрузі читача з перших сторінок твору до останньої, змушуючи його серце стискатися від співпереживання за долі волелюбних дітей поліської землі, котру шматували й розпинали зайди різних ґатунків, напосівшись оволодіти нею і при цьому знищити або перетворити на покірних рабів тих, кому Бог заповів цю землю – розкішне Полісся. Красі цього краю, його замріяним лісам, чарівним озерам, звабливо-оманним болотам автор присвячує багато щемно-поетичних описів. Але вся ця краса, пишна природа не лише милує око – вона стає в обороні тих, чиє коріння проросло з цієї землі й переплелося з лісовим поріддям, недарма ж бо: «Ліс – наш батько», він дає прихисток повстанцям і їхнім сім’ям, коли люті вороги пускали з димом людські осідки.

А скільки ж тих димів було!.. І від поляків-осадників, які, налізши з пісних східних кресів, вважали місцевий люд бидлом, і готові були до співпраці хоч з німцями, хоч з совіцькими партизанами, хоч із чортом, аби лише викурювати, вибивати, винищувати цих поліщуків, які винні вже в тому, що сміють тут жити. І від холоднокровно-садистичних гітлерівців, для яких паління сіл було своєрідним спортом. Ну, а вже совіти, коли «визволили» українців, палили не лише хати – ці палили душі, і скільки потому виявилося людських оболонок з чорним згарищем замість душі – зрадників, перекинчиків, братовбивць…

І все ж тих, чиїм гаслом стало «Здобути – або не бути», було незрівнянно більше. Поліський край став повстанським краєм. Адже саме на Костопільщині зродилася найунікальніша армія в світі, армія без держави – УПА, метою якої було здобуття незалежності України. А в підмогу їй прийшло чи не все місцеве населення, включно зі старими й майже дітьми-зв’язківцями, найчастіше ними були дівчатка, з-поміж яких – Марійка-поетеса, вислана згодом на каторгу…

Вчорашні селяни проходили вишкіл й опановували військову справу. А ще – вчилися, як обійти, обхитрити ворога, зробити засідку й знищити його, забравши зброю, котрої так потребували. І от саме такою вродженою хитрістю й метикуватістю відзначався сотенний «Лис», що вповні відповідав своєму псевдо. У романі описано цілу низку операцій під його командуванням, хист цього стратега бісив ворогів, – і поляків, і гітлерівців, а надто енкаведистів, які ніяк не могли, попри величезні сили, які кидали проти нього, схопити його. І «Лиса» так і не взяли – ні живим, ні мертвим. Тяжко поранений, він помер на руках побратимів, і лише в незалежній Україні віднайшли його могилу.

Поряд з «Лисом» діяли його хоробрі воїни, з-поміж яких – багато юнаків, котрим так і не судилося спізнати звичайного людського щастя; автор приділяє їм чимало уваги, описує їх з особливою любов’ю, милується юначою вродою й завзяттям, із сумом повідаючи, як один за одним із безоглядною готовністю складали вони свої буйні голівоньки в ім’я України… Щоправда, «Лис» полюбляв влаштовувати для своїх хлопців і забави, і святкування, виставивши недремну сторожу… Серед побратимів – сотенний «Вихор», син загиблого петлюрівського офіцера, якого всиновив німецький колоніст і вивіз у Німеччину, і вже в якості німецького офіцера Роман повертається на рідну землю, але для того, щоб піти в повстанці, перед цим попрацювавши як розвідник, передаючи безцінну інформацію хлопцям з лісу. Він також загинув… Як і більшість повстанців. Як і Дмитро Клячківський – «Клим Савур», якому також присвячено чимало сторінок роману й пояснено, чому саме він дав наказ знищити Степанську Гуту – «столицю» польських осадників, котрі працювали на німців і вбивали українців.

Біль і смуток супроводжують читання роману. Але водночас – гордість за наших незламних героїв. Їхні смерті – це не даремна жертва. То була офіра, яку почув і прийняв Бог, і Україна отримала незалежність. Але ті, що зараз дивляться з Небес, поряд з якими вже новітня Небесна Сотня і захисники зі Сходу, – вони дивляться суворо й очікувально: Україно, тримайся! Збережи те, за що сплачено красну ціну!

Публікації